Верховний Суд України
Висновки
1 липня 2013 року
Висновки, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу, за перше півріччя 2013 р.
Спори про право власності та інші речові права.
1. Відповідно до ст.1, ч.1 ст.5, ст.8 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.92 №2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно
мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Згідно із ч.3 ст.9 Житлового кодексу ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту закону «Про приватизацію державного житлового фонду» в поєднанні з нормами стст.1, 6, 9, 61 ЖК, ст.29 Цивільного кодексу, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.
Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов’язали право осіб на приватизацію з фактом їхньої реєстрації в спірній квартирі, яка здійснюється на підставі закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV, а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 30.01.2013 у справі №6-125цс12).
2. Питання про вилучення після смерті інваліда, який помер у 2009 р., автомобіля, отриманого ним як гуманітарної допомоги, повинне вирішуватися на підставі нормативно-правових актів, що були чинними на час смерті інваліда.
У справі, яка переглядалася, таким нормативно-правовим актом є Порядок забезпечення інвалідів автомобілями, затверджений постановою КМ від 19.07.2006 №999, відповідно до п.41 якого (у редакції, що була чинною на час смерті інваліда) автомобіль, отриманий інвалідом як гуманітарна допомога, після його смерті повертається
(вилучається) головному управлінню соціального захисту і здається підприємству, що здійснює заготівлю та переробку металобрухту, або видається в порядку черговості інваліду, який перебуває на обліку.
Оскільки права та обов’язки в членів сім’ї інваліда стосовно спірного автомобіля виникли після смерті інваліда, а не в момент забезпечення його автомобілем, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає зазначений порядок від 19.07.2006 (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 16.01.2013 у справі №6-153цс12).
3. Відповідно до вимог ч.2 ст.651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Згідно із чч.4, 5 ст.653 ЦК сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом.
Незважаючи на те що в судовому порядку було встановлено, що відповідач отримав свідоцтво про право власності на об’єкт інвестування — спірну квартиру — до виникнення спору про розірвання інвестиційного договору, суд касаційної інстанції всупереч положенням ч.4 ст.653 ЦК погодився з висновками судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на вказаний об’єкт (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від
20.02.2013 у справі №6-158цс12).
4. У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини.
Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до гл.29 ЦК. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч.2 ст.1299 зазначеного кодексу). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст.388 ЦК, зокрема в разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 23.01.2013 у справі №6-164цс12).
5. Згідно із чч.1 та 2 ст.5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності відповідними актами; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Законом «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11.01.2011 №2913-VI, що набрав чинності 8.02.2011, ст.61 СК доповнено ч.5, якою передбачено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Визнаючи спірні земельні ділянки, які одержані сторонами в 1996 та 2009 роках, спільною сумісною власністю подружжя, суди безпідставно
керувалися ч.5 ст.61 СК, застосувавши цю норму до правовідносин, що виникли до набрання чинності зазначеним вище законом (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 6.02.2013 у справі №6-175цс12).
6. Аналіз положень стст.183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.
Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно до своєї частки в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки житлового будинку та нежитлових приміщень, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану житлового будинку, перетворення в результаті
переобладнання житлових приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як жилі через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).
У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина житлового будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію й зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від 3.04.2013 у справі №6-12цс13).
7. З огляду на положення ч.1 ст.17 закону «Про власність» від 7.02.91 №697-XII майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї в період чинності цього закону, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Згідно із ч.4 ст.368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 24.04.2013 у справі №6-23цс13).
8. Вимоги особи, що грунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. У порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви боржників на правильність арешту майна (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 15.05.2013 у справі №6-26цс13).
9. У разі зміни власника житла, переданого у найм,
до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця (ст.814 ЦК).
Відповідно до ч.1 ст.821 ЦК договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на 5 років.
Вирішуючи спір, предметом якого є правовідносини, пов’язані з виселенням відповідачів із приміщення, що знаходиться на території бази відпочинку, суди виходили з положень, визначених стст.814, 821 ЦК.
Оскільки судами не було з’ясовано, чи входить спірне приміщення до складу житлового фонду, ВС не погодився з викладеними в судових рішеннях висновками, які грунтуються на нормах матеріального права, що регулюють відносини, які виникають із договору найму (оренди) житла (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від 24.04.2013 у справі №6-30цс13).
Спори, що виникають із земельних правовідносин
1. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами абз.1 п.12 розд.X «Перехідні положення» Земельного кодексу до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст.155 ЗК).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним.
Посилання в судових рішеннях, які переглядаються, на те, що визнання державного акта на право власності на земельну ділянку не передбачено законодавством, суперечить вищенаведеним нормам закону (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 6.02.2013 у справі №6-169цс12).
2. Державна реєстрація договору оренди земельної ділянки в період визначеного сторонами строку дії договору забезпечує правомірне, договірне використання орендарем орендованої земельної ділянки відповідно до норм ЗК, ЦК, закону «Про оренду землі» від 6.10.98 №161-XIV та закону «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 11.02.2010 №1878-VI та інших законодавчих актів України», незалежно від дати проведення такої реєстрації, до пред’явлення позову про повернення земельної ділянки чи після його пред’явлення (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 6.03.2013 у справі №6-5цс13).
3. Видання головою державної адміністрації розпорядження про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без висновку державної експертизи зазначеного проекту землеустрою суперечить положенням законів, зокрема ч.6 ст.123 ЗК та ст.9 закону «Про державну експертизу землевпорядної
документації» від 17.06.2004 №1808-IV (у редакції зазначених норм, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Орендна плата за землю — це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється законом «Про плату за землю» від 3.07.92 №2535-XII, та перевищувати 10% їх нормативної грошової оцінки (чч.1, 4 ст.21 закону «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин)).
Випадки обов’язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок зазначено в ч.1 ст.13 закону «Про оцінку земель» від 11.12.2003 №1378-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин): визначення розміру земельного податку, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 22.05.2013 у справі №6-11цс13).
4. Відповідно до ч.9 ст.149 ЗК, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси, площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених чч.5—8 зазначеної статті, та у випадках, визначених ст.150 указаного кодексу.
Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх
передачі відповідачам.
Оспорювані розпорядження видано в один день — 2 листопада 2007 року. Ними вилучено з постійного користування одного й того самого постійного користувача земельні ділянки лісогосподарського призначення — ліси першої категорії загальною площею 14,85 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства.
Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і у зв’язку із цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах ВС: від 20.03.2013 у справі №6-13цс13; від 20.03.2013 у справі №6-20цс13; від 17.04.2013 у справі №6-28цс13).
5. Відповідно до ст.328 ЦК право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначено ч.1 ст.116 ЗК. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування в межах їх повноважень, передбачених цим кодексом або за результатами аукціону.
Видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч.1 ст.116 ЗК) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог стст.116, 118 ЗК, — недійсним (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 24.04.2013 №6-14цс13).
6. У разі приватизації громадянином земельної ділянки необхідність сплати до бюджету відновної вартості розташованих на ній багаторічних зелених насаджень виникає із самого лише факту переходу до громадянина права власності на земельну ділянку, а отже, і розташованих на ній зелених насаджень, і не пов’язується з їх фактичним видаленням (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 3.04.2013 у справі №6-24цс13).
7. Відповідно до стст.60, 61 ЗК та стст.88, 89 Водного кодексу вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності, за окремими проектами, що розробляються, узгоджуються та затверджуються відповідними органами, встановлюються прибережні захисні смуги з режимом обмеженої господарської діяльності.
Зі змісту вищезазначених норм випливає, що дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об’єкту зокрема.
Спорудження паркану по межі орендованої земельної ділянки не є таким, що суперечить цій
меті (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах ВС від 22.05.2013 у справі №6-25цс13).
8. Судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів на право власності та право постійного користування земельними ділянками.
Згідно з абз.1 п.12 розд.X «Перехідні положення» ЗК (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 22.05.2013 у справі №6-33цс13).
9. Охороні та відновленню підлягають усі зелені насадження в межах населених пунктів під час проведення будь-якої діяльності.
Відновна вартість зелених насаджень, які розташовані на земельній ділянці, що відведена в установленому порядку фізичній особі, сплачується під час передачі такої ділянки у власність відповідної особи. Подальше видалення таких зелених насаджень здійснюється за рішенням власника земельної ділянки без сплати їх відновної вартості.
У разі набуття громадянином права власності на земельну ділянку необхідність сплати до бюджету відновної вартості багаторічних зелених насаджень, які розташовані на ній, виникає із самого лише факту переходу до громадянина
права власності на земельну ділянку з розташованими на ній зеленими насадженнями й не пов’язується з їх фактичним видаленням.
Відмовивши в позові з огляду на те, що підставою для сплати відповідачем відновної вартості зелених насаджень є наявність факту їх видалення з дотриманням установленого для цього порядку, суд допустив неправильне застосування норм матеріального права, зокрема: ст.28 закону «Про благоустрій населених пунктів» від 6.09.2005 №2807-IV та Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах, затвердженого постановою КМ від 1.08.2006 №1045, а суд касаційної інстанції безпідставно погодився з таким висновком (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 12.06.2013 у справі №6-44цс13).
10. Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, що пов’язані з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Посилання в заяві на те, що перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку міститься в ст.140 ЗК й що він є вичерпним, не може бути визнано підставою для перегляду судового рішення, оскільки зазначеною нормою встановлено такий перелік для випадків, коли право власності набуто в передбаченому законом порядку. Разом з тим у справі, яка переглядалася, судом установлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі незаконного розпорядження органу місцевого самоврядування (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 19.06.2013 у справі
№6-57цс13).
Спори щодо виконання зобов’язань
1. Попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім договором.
Необгрунтоване ухилення однієї зі сторін від укладення основного договору, передбаченого попереднім договором, може бути підставою для відшкодування другій стороні збитків, завданих простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства (ч.2 ст.635 ЦК).
Відповідно до чч.1, 2 ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.
Установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання, ЦК покладає на неї обов’язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини в порушенні зобов’язання (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від 13.02.2013 у справі №6-170цс12).
2. Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з ст.570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження
зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Внесення завдатку як способу забезпечення виконання зобов’язання може мати місце лише в разі наявності зобов’язання, яке повинно було виникати на підставі договору.
Оскільки договору, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана однією зі сторін грошова сума є авансом, який підлягає поверненню (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від 13.02.2013 у справі №6-176цс12).
3. Згідно зі ст.68 ЖК наймач зобов’язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідних територіальних громад, а також погодження в установленому порядку цих питань із підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.
Визнано таким, що не грунтується на законі, висновок суду про відсутність підстав для стягнення заборгованості зі споживача житлово-комунальних послуг лише з тих підстав, що постановою суду визнано неправомірним рішення виконавчого комітету міської ради про зміну тарифів. У такому разі слід було виходити з тарифів, які були чинними до тарифів, визнаних
недійсними, або затверджені на виконання постанови суду (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 27.03.2013 у справі №6-6цс13).
Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань
1. Відповідно до ч.1 ст.559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
У зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 20.02.2013 у справі №6-172цс12).
2. Відповідно до ч.4 ст.559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня
настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Оскільки договорами поруки було встановлено строк її припинення — після закінчення трьох років, починаючи від останнього дня, передбаченого для виконання зобов’язань за договором кредиту, а кредитним договором установлено його дію до 24 червня 2009 р., то днем настання строку виконання основного зобов’язання, з якого починається відлік трирічного строку для пред’явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 25 червня 2009 р., а припинення поруки відповідно до вимог ч.4 ст.559 ЦК — 25 червня 2012 р. (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 13.02.2013 у справі №6-3цс13).
3. Згідно із ч.1 ст.589 ЦК в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до ст.27 закону «Про заставу» від 2.10.92 №2654-XII застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли в установленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.
Указані норми застосовуються з урахуванням положень закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 №1255-IV, який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, установлених із метою забезпечення виконання зобов’язань.
Реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без
припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених стст.25, 26 закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 3.04.2013 у справі №6-7цс13).
4. Відповідно до ст.526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу.
У силу застави, згідно зі ст.572 ЦК, кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим законом чи договором (чч.1, 7 ст.20 закону «Про заставу»).
Відповідно до ст.590 ЦК звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ст.25 закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 2.10.92 №2654-XII у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається спосіб реалізації предмета
забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених ст.26 цього закону, положеннями якої передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет застави, як продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою — покупцем.
Відповідно до ст.627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Нормами чинного законодавства заставодержателю надається право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, у тому числі й продаж предмета такого обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 6.03.2013 у справі №6-10цс13).
5. Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до ст.608 ЦК зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою й у зв’язку із цим не може бути виконане іншою особою.
У разі смерті боржника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в зобов’язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
Якщо іпотекодавець не погоджується забезпечувати виконання зобов’язання новим
боржником, договір іпотеки на підставі ч.1 ст.523 ЦК припиняється (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 17.04.2013 у справі №6-18цс13).
6. Згода поручителя на збільшення обсягу його відповідальності повинна бути очевидною й наданою в спосіб, передбачений договором поруки. Надання згоди учасником товариства з обмеженою відповідальністю, який є одночасно поручителем, на збільшення процентної ставки за наданим товариству кредитом без дотримання зазначених вище вимог не свідчить про надання ним згоди на збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя та тягне за собою припинення поруки (постанова Судової палати в цивільних справах ВС від 5.06.2013 у справі №6-43цс13).
7. Відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється в порядку, визначеному законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 №2343-XII (у редакції, яка була чинною з 15.02.2010 до 16.06.2010).